Після
незрозумілого кружляння околицею міста автобус нарешті зупиняється на порожній
автостанції. Ти збираєш речі з помітним нетерпінням та виходиш у прохолодні
обійми Києва.
В
таксі слухаєш, наче партію ритм-секції, відгук бруківки, потужніший та швидший
за одеський. Роздивляєшся роудмуві київських краєвидів у вікно. Архітектура
старих будівель поєднується безперервним кадром з новітніми, вкритими
відбитками ранкового неба. Аж раптом за черговою автомобільною розв’язкою з’являється
Дніпро. Мабуть, саме такі пейзажі надихнули Да Вінчі на відкриття повітряної
перспективи. Ранкова димка дозволяє розгледіти лише пару перших планів –
залитий сонцем Дніпро, мости та дерева на іншому березі. Графічно виділяється різноманіття
конструкцій мостів, які трохи нагадують скелети величезних динозаврів. Вдалині
краєвид акварельним малюнком розпливається у вологому повітрі. Ти навіть трохи
жалкуєш, що під рукою нема біноклю, бо хочеться роздивитися усі деталі. Ти запитуєшся,
чи взагалі можна побачити край цього міста. І вирушаєш у подорож Києвом в
пошуках відповіді.
Спочатку
спускаєшся у метро. Це неоціненне місце для спостереження за людьми та пошуку
деталей, які розкривають стосунки. Через потужний шум вагони метро – доцільна
для німих сцен локація, де люди здебільшого читають. Метро – завжди непередбачуване місце для
зустрічей, бо ти ніколи не вгадуєш, з якого боку перону та у якого виходу
чекати. Тому улюбленими стають Майдан Незалежності, Хрещатик, Поштова площа та
інші станції з єдиним виходом. Метро уявляється особливим оглядовим майданчиком
міста, де можна роздивитися його мешканців. Тут народжуються сюжети знайомств,
конфліктів, гірко-солодких прощань, марних намагань потрапити кудись вчасно, продираючись
крізь натовп футбольних вболівальників.
Центр
міста краще вивчати пішки, щоб зрозуміти великий масштаб, який водночас створює
відчуття затишного розташування улюблених вулиць та місць. Зазвичай в уяві та
пам’яті Майдан Незалежності, парк Шевченко та Миколаївський костьол
зберігаються окремо. Але їх пов’язує маршрут, якій навіть може стати улюбленим,
якщо ти гулятимеш пішки. Так ти роздивляєшся Миколаївський костьол, де вечорами
грають надихаючі органні концерти, а вдень неможливо пройти повз, не
зупиняючись біля стрункої готичної величі архітектури. Через кілька кварталів
ти виходиш на площу біля величезного стадіону «Олімпійський». Тут головне не
пропустити непримітний планетарій, де дорослі можуть знову стати дітьми й
мріяти про космічні подорожі та несподівані зустрічі в далеких-далеких
галактиках. Далі, роздивляючись різноманіття архітектурних стилів, ти вже на
площі Льва Толстого. Це магічне місце, де можна шукати кав’ярню, обійшовши
великий житловий масив, а потім знайти її на іншому боці площі у дворі дома
біля кінотеатру «Київ». И потім кожного разу дивуватися цій маленькій пригоді.
Магія простягається і на кінотеатр «Київ», де неможливо заздалегідь купити
квитки, а за добу до показу вони взагалі зникають. Але якщо тобі вдається
вхопити вдачу та знайти квиток на очікуваний фільм, у холі кінотеатру на тебе
чекає можливість спостерігати за підготовкою якогось фестивального показу з
презентацією та поважними гістьми.
Площа
Льва Толстого кожного разу вимагає відповіді на питання, чого саме ти хочеш
зараз. Ти можеш піти посидіти в затишному парку Шевченко. Там завжди цікаво
спостерігати за гравцями у шахи, перехожими, студентами, крокуючими з лекцій. У
парку ти сідаєш на розфарбовану цікавими картинами лаву та занурюєшся у книгу в
оточенні інших читачів. Це перетворює парк на бібліотеку просто неба. Саме тут
приходить особливе натхнення писати власні тексти.
Від
площі Льва Толстого ти можеш піти до Хрещатика. В пошуках натхнення чи гарної
кави ти йдеш до «Pinchuk Art Centre». І незалежно від того, сподобалася чи ні
виставка, ти підіймаєшся на останній поверх, де за кавою дивишся у мансардні
вікна на серце міста – Хрещатик. Погода видалася похмурою, тому тобі особливо
затишно сидіти з горнятком кави у долонях. І ти спостерігаєш, як на даху
будівлі Бессарабського ринку з’являються кілька чоловіків. Один з них протягує
якісь дроти, у іншого велика камера зі штативом, третій знаходить потрібну
точку для зйомки. І поки ти п’єш каву, чоловіки щось довго знімають. Це дуже
нагадує кадри із «Людини з кіноапаратом» Дзиґи Вертова. Тому в тобі теж
прокидається бажання знімати кіно. Саме таке, де місто відіграє велику роль,
впливає на життя людини та створює унікальну атмосферу. Так Київ стає поряд із
Нью-Йорком у фільмах Вуді Алена.
У
пошуках відповіді ти опиняєшся на оглядовому майданчику неподалік від
фунікулера. Ти роздивляєшся у бінокль на краєвид. Звідси ти бачиш спальні
райони з різноманітними багатоповерхівками обабіч Дніпра, мости, автомобільні розв’язки,
масиви дерев. Тут ти стаєш частиною міста, відчуваєш його дихання на обличчі. І
все одно Київ здається нескінченним. Мабуть, через дивовижне поєднання
архітектури та ніби цілих лісів. Взимку крізь ці ліси можна роздивитися більше
деталей. Тому ти приборкуєш
острах висоти та підіймаєшся хиткими сходами на оглядовий майданчик Андріївського
узвозу. Тобі відкривається обличчя міста з пишно оздобленою Андріївською
церквою. А потім ти вже більш впевнено підіймаєшся сходами на Замкову гору. Краєвид
ще більш захоплює, але ти наче дуже боїшся впасти. І ось помічаєш ще одне диво.
Поки роздивляєшся краєвид, здається, трохи нижче біля урвища сидить людина. Але
коли ти звертаєш увагу на спокійну фігуру, виявляється – це великий чорний
собака. Ось він помітив щось, підвівся, побіг стежкою та зник. Дивуєшся, чи не
примарився той собака. Як раптом згадуєш про першу в дитинстві зустріч із
тигром в київському зоопарку.
У
засніжений день канікул, які ти проводиш у Києві, ви з мамою пішли до зоопарку.
І ось ти вперше в житті побачила величезного тигра, який гуляв просто неба у
вольєрі. Маленька дівчинка у важкій шубі зверху довго дивиться на великого,
такого яскравого тигра, крокуючого туди-сюди по снігу. Тигр мабуть не
сподівався на таке побачення, тому іноді знервовано порикує, але дівчинку це не
лякає, бо вона вже закохана у кішок. А через багато років ти, доросла людина,
вперше в житті бачиш у цьому ж зоопарку двох жирафів. Вони гуляють просто неба,
бо ти прийшла у перший день літа. Починається дощ. Але жирафи невтомно курсують
вперед-назад повз розділову огорожу, незважаючи на дощ. І ти повністю
захоплюєшся спостереженням стосунків жирафів. Вони нечутно спілкуються один з
одним. Саме в зоопарку ти вивчаєш народження та розвиток конфліктів, які
рухають сюжети.
Київ
у спогадах чи у реальному часі неймовірно кінематографічний як візуально, так і
сюжетно. Пригодою, за якою можна писати сценарій, стає майже кожен вихід з
квартири. Прогулянка на книжковий ринок на Петрівці стає мандрівкою лабіринтом.
В ньому може ховатися Мінотавр, але й золоте руно, тобто, потрібна книга теж
там. Одного разу тобі пощастить знайти щось неочікуване. Наприклад, збірку
кіносценаріїв Володимира Маяковського. Навіть бажання перейти на інший бік
великого шосе стає кількагодинним пошуком переходу під холодним дощем. А похід
на показ кіно на кіностудії ім. Довженка виявляється кружлянням навколо, ніби у
казці з зачарованим місцем. Але ти знаходиш чарівний вказівник та встигаєш на перегляд
стрічок сучасних молодих режисерів. Казкою виявляється і прогулянка ботанічним
садом навесні, коли сам на сам насолоджуєшся квітучими магноліями. І ти
обов’язково пов’язуєш стрічку на гілку квітучої сакури. Саме у спокої саду приходять
несподівані та добрі ідеї. Та навіть звичайний похід до кав’ярні може
перетворитися на детективне розслідування. Достатньо уявити себе Шерлоком
Холмсом та вгадувати професії відвідувачів за деталями, або ж занотовувати
характери творчих особистостей, які завітали на каву.
П. С. це стаття, яку я писала для журнала, але яка не війшла до номера про Київ. Розумію, що із картинками цікавіше, але саме у цій статті намагаюся не нав'язувати ніяких фото, щоб картинка складалася саме у процесі читання тексту.
